Головний сержант Віталій Гиренко, прикордонник Ізмаїльського прикордонного загону, став останнім звільненим «островітянином» - військовослужбовцем ДПСУ, якого звільнили з полону, що розпочався для нього на Зміїному 24 лютого 2022 року.

Віталій Гиренко народився в Ізмаїлі та жив в районі, який містяни називають «протягом». Назва напівжартівлива, але точна: вітер там гуляє постійно, пролітає між будинками, свистить у під’їздах, розганяє дитячі голоси у дворах.

Навчався у четвертій школі – по-перше, там вчилася сестра, а, по-друге, там писали не кульковими ручками, які начебто псують почерк, а чорнильними— повільно, акуратно, зосереджено. Він не був відмінником, не ганявся за оцінками. Вчився рівно, матеріал розумів швидко та не зубрив — просто тому, що схоплював сенс.

У восьмому класі виграв міську олімпіаду з англійської - без репетиторів, без підготовчих курсів. Просто мова йому «зайшла». Учителі дивувалися: здібний хлопець, але тихий, без показності. Він не любив виділятися.

Чи був бешкетником? Зізнається: «Ні. Проте стосунки з однолітками зʼясовували самостійно, без звернень по допомогу до дорослих».

Після дев’ятого класу родина переїхала на Харківщину — звідти родом його батьки. Нове місто, нові правила, новий ритм життя. Саме там почалася його доросла дорога — строкова служба у прикордонниках. І саме в Ізмаїльському загоні. Він згадує той день, коли отримував демобілізаційний наказ: документ підписував легендарний прикордонник Ігор Момот! Тоді це здалося просто деталлю. Лише з роками прийшло усвідомлення: у житті інколи трапляються символічні моменти, які ніби наперед окреслюють шлях.

Після служби він вступив до Харківського університету будівництва й архітектури, обрав економічну спеціальність. Хотів стабільності, професії, нормального життя. Працював, планував, будував буденні перспективи. Але у 2016 році зробив вибір — підписав контракт і повернувся до війська. Каже: відчув, що має бути там.

Військова доля привела його до прикордонної комендатури швидкого реагування. Саме тому він їздив на Зміїний – у відрядження тривалістю в місяць.

На острові був чотири рази. Кожна ротація — окрема історія. Каже: «Той вітер неможливо забути. Він там постійний, різкий, упертий. Узимку холод пробирає до кісток, навіть якщо рухаєшся. У шторм море реве так, ніби сперечається з небом».

Але були й інші дні — ясні, сонячні. Тоді відкривалася картина, яку він пам’ятає до дрібниць: біля берега видно смуги води — зелена дунайська і синя морська. Зелена розділяється островом на дві смуги і, оминаючи його, довго не змішується з морською, і вони течуть поруч, як два світи.

Служба там була особливою. Через погоду чергування скорочували — не чотири години, а три. До материка понад тридцять кілометрів — кілька годин морем. Скеля під ногами замість землі. Немає окопів — лише камінь. І відчуття, що ти на краю карти.

Для Віталія четверте відрядження було особливим: після нього він планував та узгодив з керівництвом відпустку, аби потрапити на народження власної дитини.

…Про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну він дізнався о третьої ночі. Новина в телефоні: бомблять Харків, в якому Віталій прожив шість років та який був теж рідним містом. І одразу подзвонив другові, який жив на околиці міста.

Віталій каже, що у той момент у нього з’явилося чітке внутрішнє знання — якщо ворог піде на Харків, отримає відсіч. Це була не бравада. Просто впевненість.

…В полоні він зустрів харківʼянина – аспіранта філософського факультету, який в перший день повномасштабки взяв автомата та пішов «філософствувати»…

…Перші удари по острову здавалися кінцем. Обстріли з моря, проліт авіації, гуркіт, що б’є по грудях. Каміння сипалося, земля здригалася. Думка була одна: це фінал. Але вони вистояли. І сьогодні він переконаний — саме цей спротив дав дорогоцінний час великій землі: «Якби ми не затримали їх, вони пішли б на Одесу…» На війні час вимірюється не годинами, а врятованими містами... Хто послав «Москву»? Не я… Але я знаю, що це сказав наш прикордонник. Мене за це палицею по голові били ще за місяць до звільнення … А про те, що вона прослідувала саме вказаним курсом, узнав минулого року – наші хлопці, які потрапили в полон під Вовчанськом, Купʼянськом, сказали: «Що – то ви не знали, що «Москва» згоріла? Так! З вашої легкої руки… То був щасливий день»… - пригадує він.

Полон тривав три з половиною роки. Віталій говорить про це спокійно, без надриву.

Умови змінювалися залежно від місця. З ними поводились як зі зеками, проте якщо для них режим міг бути звичайним, суворим чи спеціальним (для тих, хто мав «пожиттєве»), то для полонених – лише спеціальний. Тобто вони не мали жодних прав. Але найважчим, зізнається Віталій, було не те, що били… А били за все. За те, що зі Зміїного. Що вночі, коли підняли просто стояти, у когось нахилилась голова… За отриманий лист… За те, що повернув голову або – не дай Боже! – підняв її (кати дуже боялись, що полонені зможуть впізнати їх, тому піднімати голови було заборонено від слова «зовсім» )… За невідомо що… Шокери, газ, ПГ (палиці гумові).

«У Валуйках - місяць із хвостиком. З нас знущались…», - пригадує він. І додає, що в його день народження у 2024 році їх переводили до Тули.

Найважчою була невідомість. Час там не рухається — він тягнеться. Листи приходили раз на пів року. Новини — уривками. Реальність ззовні ніби існувала в іншому вимірі.

Віталій каже: «Я дивився новини – все одно в курсі подій. Коли поміняли щит на Матері Батьківщині у Києві. Вони там: "А, фашисти, як вони могли?" Але ж ми - на своїй землі. Це наш державний герб. Я вдома роблю те, що хочу. Я в себе вдома, це не я прийшов до вас. Ви до мене прийшли та почали різати, красти. «Визволителі». Вони зомбі. Вони вірять, що у нас нацисти… Який я нацист, якщо я у школі своїй навчався, у мене в класі були молдавани, болгари, гагаузи, українці, росіяни, євреї, роми, румун…»

Найболючішим став момент, коли відбувся обмін, а він залишився. Більшість побратимів поїхали додому. Він — ні. Тиждень майже не їв. Не тому що не мав їжі — просто всередині було порожньо.

Про народження молодшого сина дізнався з листа. Дитина народилася, коли батько вже був у полоні. У конверті прийшли фотографії — шість маленьких знімків. Він переглядав їх знову й знову, запам’ятовуючи кожну рису. Каже, ті фото були для нього як ковток повітря.

…А ще посміхається, коли пригадує про роботу в полоні: «Шили захисні костюми з агроволокна для тих, хто трупи збирають. Білі такі. Пацани в полоні в Луганську труни робили... Ми там реготали: треба було довше залишитись, треба було їм нащільнювати там якомога більше цих виробів…»

Коли повернувся додому, перше бажання було найпростішим — спати. Організм ніби намагався наздогнати роки виснаження. Потім захотілося звичайних речей: запаху двору, моря, диму від шашлику. Але адаптація виявилася складнішою, ніж уявляв. Він не міг їсти серед людей — руки тремтіли, хотілося швидше вийти. Звикання до мирного життя тривало довго – і як він зізнається, не завершилось.

Реабілітацію проходив у різних містах. Особливо тепло згадує центри в західній частині України — каже, там працюють люди, які лікують не тільки тіло, а й тишу всередині. Сон повертається поступово. Раніше прокидався о другій ночі. Тепер — о четвертій. І це для нього вже перемога.

«…Цивільні багато чого не розуміють, - думає він вголос. – Так, я військовий, від 2016-го служу… Військові - вони правдивіші, пряміші, бо в нас життя таке…»

Сьогодні він знову у строю. Тепер вчиться на зв’язківця. Вивчає техніку, мережі, обладнання. Каже: на війні страшно всюди. І на передовій, і вдома, коли над містом летять дрони. Його будинок також постраждав від удару — дах і вікна вибило. Але місто допомогло відновити житло. За це він вдячний особливо — бо підтримка в тяжкі моменти запам’ятовується назавжди.

Ворог знищив і батьківський дім у Харкові – і мати переїхала в Ізмаїл до сина та плете в Палаці культури сітки, що рятують життя наших Захисників та Захисниць.

…Він головний сержант. Батько двох синів. Старшому — п’ятнадцять. Чи стануть вони військовими — не знає. І не вирішує за них. Каже: завдання батька — побачити здібності дитини й допомогти їй вирости в тому напрямку, який вона обере сама.

Його мрія проста — щоб закінчилася війна. Щоб люди знову почали будувати плани: «Зараз більшість живе сьогоденням».

Його звернення до земляків коротке й дуже людяне: «Не поспішайте виїжджати. Без людей не буде міста. Ізмаїл живе, розквітає, тримається. Значить — варто триматися й нам».

Головний сержант Віталій Гиренко, прикордонник Ізмаїльського прикордонного загону та «островітянин», вистояв під обстрілами там, де це просто неможливо. Пережив полон. Дочекався свободи. І розповідає про це спокійно, без героїчного тону.

Та саме ця спокійна інтонація і є найпереконливішим доказом його сили — сили Людини, яка пройшла крізь війну і залишилася собою.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися